Із попелу відроджуюся знову…

Ірина Яцура народилась  15 травня 1946 року в місті Надвірна. Тут пройшло дитинство,  навчання в школі. В 1974 році закінчила філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника, працювала вчителем-методистом зарубіжної літератури Пнівської середньої школи, у 1984 році їй було присвоєно звання «Відмінник народної освіти України».

Згодом,  у вже більш зрілому віці, у її життя прийшла поезія, у 1997 році стала членом літстудії «Бистрінь», яку очолював Нестор Чир.

Загалом у її творчому доробку – одинадцять книг (п»ять з них – для дітей), три з яких видано після її смерті завдяки старанням чоловіка Ярослава. Творчий набуток петеси був поцінований. 2003 року їй присуджено обласну премію ім. Марійки Підгірянки, а 2002 –го – районну премію ім. Надії Попович. Всі книги Ірини Яцури ілюстрував один художник – член НСХ України Ярема Оленюк.

«В житті шукаю суть» – так висловилась в одному з віршів Ірина Яцура. Вона спішила жити, жила повноцінним, насиченим, цікавим, наповненим творчою енергетикою життям, опромінювала нею оточуючих. Була активною в «Союзі українок», очолювала клуб за інтересом «Надвечір»я» при центральній районній бібліотеці, плідно працювала в товариствах «Просвіта» ім. Т. Шевченка та «Гуцульщина». Правдива, щира, відверта, шляхетна, людяна.

13 березня 2004 року Ірина Яцура відійшла у вічність.

18 травня, в день св. Ірини пошанувати пам»ять Ірини Яцури зібрались в центральній міській публічній бібліотеці учасники клубу «Надвечір»я» на віраж літературний «У слово просить слово перелитись…». Ведучі Марта Кушнерчук та Ольга Багрійчук нагадали присутнім про життєвий, творчий шлях поетеси, Галина Чуревич запросила у поетичний світ Ірини Василівної.

Вже  17 років Ірини Яцури нема з нами, але є пам»ять. ЇЇ іменем  названо Надвірнянську міську бібліотеку для дітей та одну з вулиць Надвірної. На її честь встановлено меморіальні таблиці на фасадах Пнівської ЗОШ І-ІІІ ст. і Надвірнянської міської бібліотеки для діей.

 А ще є її твори. Книги Ірини Василівної живуть тепер власним життям, розійшлись між люди, багато подаровано бібліотекам. І збуваються її слова:

Крізь терни літ несу, немов свічу,
Землі моєї віще рідне слово.
З ним через морок до яси лечу,
Із попелу відроджуюся знову.

Sharing

Ви можете пролистати до кінця і залишити коментар.

Прокоментувати

Ви повинні ввійти щоб прокоментувати.